Дорогоцінна рідина забулькала з зеленої пляшечки в мензурку.

— Не забудьте про те, що я вам казав! — нагадав Гібберн і спритно, мов слуга-італієць, що наливає віскі, перекинув мензурку в склянки. — Замружте очі якомога міцніше і хвилини дві сидіть спокійно. Я скажу, коли можна буде розплющити.

Він додав в обидві склянки трохи води.

— О, до речі, не здумайте ставити склянку на стіл. Тримайте її в руці, а ліктем зіпріться на коліно. Отак… А тепер… — Він узяв свою склянку.

— За «Новий прискорювач»! — сказав я.

— За «Новий прискорювач»! — підхопив Гібберн.

Ми цокнулися, випили, і я відразу заплющив очі.

Вам, мабуть, знайома порожнеча небуття, в яку поринаєш під наркозом. Скільки це тривало, не знаю. Потім до мене долинув Гіббернів голос, і я поворухнувся й розплющив очі. Професор стояв так само біля столу й так само тримав у руці склянку. Різниця полягала тільки в тому, що склянка була порожня.

— Ну? — озвався я.

— Нічого такого не відчуваєте?

— Нічого. Хіба тільки легеньке збудження. Оце й усе.

— А звуки?

— Ніяких звуків, — відповів я. — Чорт! А й справді — цілковита тиша! Тільки десь кап-кап… Наче дощик накрапає. Що воно таке?

— Це звуки розпалися на свої елементи, — пояснив, здається, Гібберн, але напевно стверджувати не можу.

Він подививсь у вікно.

— А ви коли-небудь бачили, щоб завіски чіпляли ось так?

Я простежив за його поглядом і побачив, що один ріжок у завіски на вітрі загорнувся догори й так і застиг.

— Ні, не бачив, — відповів я. — Дивно!

— А оце? — мовив він і розтис пальці, що тримали склянку.

Я, звичайно, здригнувся, сподіваючись, що склянка впаде й розіб’ється. Але вона не тільки не розбилася, а навіть зависла в повітрі й не ворухнулась!

— У наших широтах, — промовив Гібберн, — предмет, що падає, за першу секунду пролітає футів шістнадцять.