— Тепер, — кажу, — якщо тільки я не втрачу пам’яті, мені не захочеться підморгувати довіку!

— І всміхатися! — підхопив Гібберн, дивлячись на вишкірену у відповідь жіночку.

— Одначе нестерпно припікає! — сказав я. — Давайте не поспішати.

— Дарма! — кинув Гібберн.

Ми пішли далі, пробираючись між крісел на коліщатах, що стояли на дорозі. Пози людей, що сиділи в них, переважно здавалися майже природними, зате на спотворені фізіономії почервонілих військових музикантів просто боляче було дивитися. Якийсь рожевощокий джентльмен борюкався на вітрі з газетою, намагаючись згорнути її, але так і завмер, не довівши своєї боротьби до кінця. Судячи з усього, вітер був сильний, але для нас він не існував. Ми відійшли вбік і стали спостерігати публіку здалеку. Розглядати цей натовп, що раптово застиг і обернувся на музей воскових фігур, було надзвичайно цікаво. Хоч як це безглуздо, але я, дивлячись на них, був сповнений почуття власної гідності. Хіба ж не диво: адже все, що я сказав, подумав, зробив від тієї хвилини, коли в мою кров проник «Новий прискорювач», укладалося для цих людей і для всього світу в десяту частку секунди!

— «Новий прискорювач», — почав я, але Гібберн перебив мене.

— Ось вона, клята баба! — вигукнув він.

— Яка баба?

— Таж моя сусідка, — відповів Гібберн. — У неї болонка — дзяволить і дзяволить! Ні! Це надто велика спокуса!

Часом Гібберн поводиться імпульсивно, просто по-хлоп’ячому. Не встиг я зупинити його, як він кинувся вперед, схопив те нещасне собача й щодуху помчав із ним до скелястого берега. І — диво дивне! Собача не виказало жодних ознак життя, навіть не тріпнулось і не дзявкнуло. Воно й далі міцно спало, хоч Гібберн тримав його за карк, немов дерев’яну іграшку!